тобі, мабуть, відомо, що в мене є ще один віртуальний щоденник. дехто знає, що їх у мене два. цей - третій.
і якщо перший блог відображає мене такою, яка я є, у другому - майже цілком таємному - я така, яку нікому не слід бачити, то в цьому журналі буде жити та дівчина, якою я б хотіла бути.
тут немає місця для песимізму та скигління, для сварок та бійок, для гарячих дискусій та запеклих суперечок.
сюди я приходжу відпочивати та насолоджуватися сонцем та теплом душі. тому, якщо ти згоден з моїм баченням - заходь, я тобі рада і

давай проживемо цей день на світі так, неначе ми у Раю! :)

як цікаво реагує світ/реальність на людські бажання! тільки бажання має бути справді сильним, з тих, що їх французи звуть idee fixe.
як я писала у російськомовному жж, мені просто шалено хочеться заспівати, а може, й записати одну пісню з жіночим багатоголоссям. і от реальність (чи то віртуальність?) якимось дивним, зовсім незрозумілим мені чином, дістає зі своїх глибин справжній подарунок - жж моєї подруги дитинства, з якою ми колись разом вчилися у школі мистецтв і співали в хорі. і без хору теж співали :))
звісно, я розумію, що пройшло багато часу з тих пір, як ми загубилися у вирі життя, у кожної свої інтереси, коло спілкування тощо; розумію й те, що навряд чи ми знову заспіваємо разом, але все одно - надзвичайно, невимовно приємно знову зустрітися, нехай і у вигляді електронних нотаток.
тож рада привітати strybunochka :)  
до речі, саме вона колись розкрила для мене красу живої української мови :)

ps 
між іншим, amazonen, ти теж знайома зі strybunochkaв реалі :)

я почуваюся: happy

шановні читачі, а хто що думає щодо потягу до представників/представниць власної статі?

про кохання тут не йдеться - тому що, як правильно відмітила lugovskaya, "якщо я _кохаю людину_, то мені байдуже, хлопець це чи дівчина" (таню, перепрошую, якщо спотворила думку - цитувала, як запам'ятала).

прошу, висловлюйте ваші "за" та "проти" :)

поновлюючи юзерпики на kadettka, впіймала себе на конструюванні жахливого словосполучення "підфайнтьюнити емоції". має присмак чогось моторошоно-термінаторського. я вже не кажу про чисто мовні аспекти...

я почуваюся: calm

та й пішла спати :)
сама.
у величезному ліжку, де вільно почуваюся навіть лежачи впоперек.
на чудовому найжорсткішому в світі матрасі, від якого ніколи не болить спина.

не знаю, яку пику почепити на цьому записі:
цю?
а може, цю?
чи оцю?
почеплю нову. її звуть Sugar.
якщо вона вам когось нагадує - то лише збіг обставин.

я почуваюся: засинаю

підходить до мене сьогодні один колега і каже:
- олю, а чи не могла б ти піти зі мною в обід до магазину вибрати мені сорочку?
- чом би й ні? - відповідаю. - можу.
дивне відчуття: чоловікові одяг вибирала, бойфрендам теж, а от колезі - ніколи.
так, все колись трапляється вперше...

я почуваюся: cheerful

сьогодні зрозуміла, що отримати відмову - це дуже, дуже добре. відмова дає свободу та політ тоді як згода, навпаки, тягне додолу каменем на шиї.
відмова подібна до розстрілу або інфаркту: у першу мить гірко та нестерпно боляче, а потім - майже зразу - відчуваєш, як відростають крила... а в голові закільцьовано крутиться: "я свабодєн / словно птіца в нєбєсах..." і далі за текстом.

"давай зустрінемося сьогодні ввечері?" - "ой ні, я не можу" - "шкода..."
"шкода" - це вголос, щиро вірячи у свої слова. "то й добре - маю вільного вечора для себе" - подумки, ледве встигнувши вимовити "а" у слові "шкода".

якщо відмова подібна до наглої смерті, то вміння відмовляти - це мистецтво евтаназії, майстерність володіння мізерікордією. на жаль, я не маю хисту відмовника, і моя зброя - не витончений клинок а, в кращому випадку, якесь сільгоспзнаряддя. ага, "рижий-рижий-канапатий убіл дєдушку лапатай" - це про мене. не думаю, що зможу опанувати високу політику гречної відмови, тож, "дєдушкі", тримайтеся! моя лопата напоготові! :)

і останнє. якщо вам відмовили, подякуйте так, як у давнину це робили засуджені до страти: "спасибі тобі, мій кате - ти відпускаєш мене на волю!"

отже, спасибі вам - тим, хто коли-небудь мені відмовляв!

я почуваюся: дивно

скажу банальність: можливості людського організму не мають жодних обмежень. більше того, життя-не-в-цейтноті - це і не життя зовсім, а так, животіння.
не хочу скніти у запліснявілих чотирьох стінах. не можу.
не знаю сильнішої насолоди - на межі з болем - ніж розривати час та простір, неначе болід, залишаючи місця, подіі, обличчя крихітними цятками далеко позаду. і ніколи не озиратися, бо ж минуле належить минулому.
іноді не вистачає волі, похапцем кидаю погляд через плече - і залипаю в цупких складках рутини. хвилини життя згаяно, але їх ще можна наздогнати... ковток повітря - і знову авто-робота-квиток-поїзд-харків-київ-літак-чотиригодинний сон, вперед, вперед, вперед - аж до швидкості світла, а як божа ласка, то й далі...
вірю, що там, де швидкість світла перестає бути виміром, існують інші - власні - швидкості.

учора мала діалог, приблизно такий:

- як тобі кліп, про котрий я тобі казала?
- нормально, нічогенький такий.
- нічогенький - і все? дивно, а мене він, як то кажуть, зачепив за живе...
- не ображайся, ти ж знаєш, про смаки не сперечаються.

я не ображаюся, бо, справді, уподобання - це індивідуально. просто коли "бере за живе" - це так класно, відчуття дуже схоже до... до приходу натхнення, мабуть... як би я хотіла, щоб воно могло передаватися...

я почуваюся: аналітично

давно збиралася написати, але якось руки не доходили. нічого особливого, так, окремі думки і враження від різних подій, але вони для мене важливі.

отже, думковраження перше: напрочуд гарний вид - золоті хрести у низькому сірому небі, відображені в очах дорогої людини.

і друге: днями говорила я з одним хлопцем, колишнім колегою. "знаєш, - сказав він, - коли я покидав Компанію, де ми працювали, я був втомлений, знесилений цілодобовою працею, ображений і навіть злий. але тепер, коли минули роки, я зрозумів, як багато дала мені Компанія. і зараз я готовий прийти до її Директора із доброю пляшкою та словами подяки". під останньою сентенцією можу підписатися обома руками. не думаю, що хтось із моїх тодішніх керівників-наставників читає жж, але все одно кажу: спасибі Вам, Артуре, Дмитре, Віко, за те, що саме з Вашої подачі я стала такою, яка є тепер. дякую й Вам, Сергію, обидві Олени, Марино, мої добрі друзі-співробітники... як прекрасно, що ми не втрачаємо зв'язку! і - шкода, що зустрічаємося так рідко...

я почуваюся: зворушено

поставила собі ulead gif animator і зробила юзерпичку. ось таку (тиця пальчиком у знічену блакитну автівочку) :)

я почуваюся: творча

великий кухоль кави може виправити найгірший ранок. навіть якщо цей кухоль - не твій.
я відчуваю, як терпкий аромат лоскоче ніздрі ще тоді, як тарас тільки з'являється у дверях нашого офісу-зали. фірмова синя порцеляна зовсім сховалася в його долоні і здається, що султан пари пливе у повітрі сам собою.
робоче місце тараса навпроти мого. ось він неквапно сідає, розмішує вершки - у гарячу гіркоту, розлиту в повітрі, вплітається крапля ніжності - і робить перший ковток. і посімхається. і я розумію, що всі так звані бізнес-проблеми - то пусте, минуще. вони розплавляться, як кубики рафінаду під гарячою ложкою, і зникнуть у молочно-коричневому водовороті.
так, кава у шефовому кухлі - це квінтесенція щастя.

я почуваюся: спокійно-лінива